"П’ятихвилинка з психологом": відпускаємо дитину в доросле життя

24 Серпня, 2023 | Освіта | Дмитро Кубанов

Літо добігає кінця, а отже, скоро більшість випускників поїдуть на навчання до інших міст України. Майже кожну дитину чекає перший момент розлуки з батьками, а батьків – процес своєрідної адаптації до життя без дітей. Як менш болісно відпустити дитину в доросле життя, розповість психологиня Центру професійного розвитку педагогічних працівників Людмила Єхалова.

Коли батьки розлучаються із дитиною, незалежно від того, переїзд це до іншого міста на навчання, заміжжя, одруження або ж просто переїзд до іншого помешкання, вони стикаються із такою проблемою, як сепарація між батьками і дітьми.

"Сепарація настає поступово, а не тільки в той момент, коли дитина залишає домівку. Приблизно з трьох років у стосунках із дитиною ми починаємо поступово цю пуповину спочатку віддаляти, а потім перерізати".

Саме з трьох років дитина починає проявляти самостійність, а інколи навіть активно її декларує, супроводжуючи емоційними проявами, в психології це називають кризою трьох років. Згодом дитина дорослішає: хтось більше дорослий під час того моменту, як треба покидати домівку, хтось менше. І це все залежить від особливостей самої дитини, а також атмосфери, яка панує у родині.

"Знаєте, мені дуже подобається приклад із казки "Маленький принц", коли старий Лис був дуже засмучений, що Маленькому принцу варто відлітати, тоді він сказав, що легше ні до кого не прив’язуватися, бо так чи інакше ця людина піде з твого життя. Але наша історія не про те, що не варто прив’язуватися, а про те, що рано чи пізно людина може з’явитися у вашому житті, а згодом вона може піти".

Взагалі, конструктивні людські стосунки, як дружні, так і родинні, протікають за схемою "ближче – далі". Це означає, що ми увесь час не переплетені спільним життям, бо кожен із нас має право на особистісний розвиток. Здорові стосунки проявляються тоді, коли ми можемо дозволяти собі бути ближче чи далі, але це не означає, що ми повністю пориваємо стосунки.

"Ми, як і раніше, любимо та поважаємо один одного, бо ми одна родина. І виявляється, родина, яка відпускає дитину, – вона як цей старий Лис. Батьки залишаються вдвох або часто людина взагалі залишається одна в своїй тривозі, в своїй непотрібності. Сумно також, коли хтось із батьків починає надалі активно втручатися у життя дитини. Тобто дзвонити, облаштовувати побут, перевіряти, попрасований комірець чи ні. І це злить молодих людей, бо вони сепаруються із твердою позицією – сам чи сама".

Допомагають батькам легше пережити першу тривалу розлуку з уже дорослою дитиною такі життєві атрибути, як робота, хобі та навіть подорожі. Саме постійне перебування у роботі допомагає заповнити той простір, який вивільнився у зв’язку з від’їздом дитини.

"А цей простір був із балачками, традиціями, посиденьками, можливо, однокласники частенько забігали в родину, тобто був галас, було шумно, а стало незвично тихо й пусто, бо діти роз’їхалися. І якщо батькам є чим зайнятися, а зазвичай це про те, щоб переключитися на себе, продовжити те, що їм подобається, то їм легше сприймати нові реалії. Ми повинні чітко зрозуміти, що в той момент, коли в нашому домі з’являється дитина, як би це сумно не сприймалося, але вона гість. Вона рано чи пізно піде, а ми залишимося. Наскільки добре ми приготуємо себе до цього моменту, настільки нам буде легше в майбутньому відпустити дитину в доросле життя та переживати розлуку".

Головне – усвідомити, що це не про індиферентність чи байдужість. Це про моральну підготовку батьків, адже дитина йде, не закриваючи родинні двері назавжди, а щоб час від часу повертатися і бачити там щасливих батьків. Ваше спілкування триває, але вже на іншому рівні – з дорослою дитиною.