Щороку на початку осені, за кілька тижнів до того, як у Стокгольмі оголосять справжніх нобелівських лауреатів, у світі науки відбувається зовсім інша церемонія. Тут немає фраків і врочистої тиші — натомість у зал летять паперові літачки, зі сцени лунає міні-опера, а восьмирічна дівчинка перебиває надто балакучих учених вигуком "Досить, мені нудно!". Це — Шнобелівська премія, найвеселіша й водночас на диво розумна нагорода планети.

Що таке Шнобелівська премія

Шнобелівську премію (англ. Ig Nobel Prize) вручають щороку з 1991-го. Її придумав Марк Абрагамс, засновник науково-гумористичного журналу Annals of Improbable Research ("Аннали неймовірних досліджень"), який і досі веде церемонію як головний конферансьє.

Сама назва — це подвійна гра слів. Англійське Ig Nobel співзвучне зі словом ignoble ("негідний", "ганебний") і водночас пародіює Нобелівську премію. За легендою, нагороду названо на честь Ігнатія Нобеля — вигаданого двоюрідного брата Альфреда Нобеля. В українській традиції прижилася назва "Шнобелівська" — від жартівливого "шнобель" (великий ніс) у поєднанні з "Нобелівська".

Головний девіз премії звучить так: нагороджувати досягнення, які спершу змушують сміятися, а потім — замислитися. І це ключове. Попри жартівливу форму, більшість лауреатів — це справжні вчені зі справжніми, рецензованими публікаціями. Просто їхні теми на перший погляд здаються абсурдними: чому дятли не страждають від головного болю, як мурахи цілуються або чи можна впорядкувати "п’яних" хробаків методом хроматографії.

Щороку вручають десять премій у різних категоріях. Причому категорії часто вигадують під конкретне відкриття — так з’являються нагороди з "ольфакторики", "ґрунтознавства" чи "прикладної кардіології".

Церемонія, якої немає більше ніде

Понад тридцять років Шнобелівські премії вручали в США — спершу в Массачусетському технологічному інституті, а згодом у Театрі Сандерса Гарвардського університету. Церемонія перетворилася на суміш наукової конференції, цирку, опери й студентського капусника.

Кілька традицій стали культовими:

Нагороди вручають справжні нобелівські лауреати. Це, мабуть, головний парадокс вечора: заслужені вчені з усмішкою вручають статуетки колегам за дослідження про котячі муркотіння чи форму вомбатячих какашок.

Паперові літачки. Глядачам радять брати із собою багато паперу — офіційно "для нотаток", а насправді для того, щоб у визначені моменти закидати сцену паперовими літаками. Багато років сцену від них замітав фізик Рой Ґлаубер, який мав почесний титул "Хранитель мітли". У 2005-му він не зміг прийти — бо саме поїхав до Стокгольма отримувати справжню Нобелівську премію з фізики.

Міс Солоденька (Miss Sweetie Poo). Оскільки вчені схильні захоплюватися й говорити довго, регламент виступу — лише 60 секунд. За його дотриманням стежить восьмирічна дівчинка. Щойно промовець затягує, вона підходить до мікрофона й повторює тоненьким голоском: "Досить, мені нудно. Досить, мені нудно" — доки той не замовкне. Працює безвідмовно.

Лекції "24/7". Лауреати пояснюють свою роботу двічі: спершу вичерпно й технічно — за 24 секунди, а потім так, щоб зрозумів будь-хто — рівно сімома словами.

Приз, який нічого не коштує. Переможці отримують саморобну статуетку (щороку нову, під тему церемонії) і грошову винагороду — одну банкноту в 10 трильйонів зімбабвійських доларів. За реальним курсом це приблизно кілька центів США. Головна цінність нагороди, звісно, зовсім не грошова.

Завершується вечір традиційною фразою ведучого: "Якщо ви не отримали премію — а надто якщо отримали, — щасти вам наступного року!"

2026 рік: премія вперше поїхала до Європи

Церемонія 2026 року стала історичною одразу з двох причин. По-перше, це була 36-та за ліком нагорода. По-друге — вперше за 35 років вона відбулася не у США, а в Європі, у цюрихському Конгрес-хаусі (Швейцарія), 3 вересня 2026 року.

Причину переїзду організатори пояснили турботою про безпеку: багато лауреатів і журналістів з-за кордону мали труднощі й побоювання щодо в’їзду до США. Тому "дім" церемонії тимчасово перенесли на нейтральний європейський майданчик. Темою року стали гриби — і саме навколо грибної естетики створили дизайн статуеток.

Хто переміг у 2026 році

• Біомеханіка. Команда з Великої Британії та США — за точніше наукове визначення поцілунку ("неагресивна взаємодія з цілеспрямованим контактом рот-у-рот без передавання їжі"), яке дослідники застосували до мурах, птахів, білих ведмедів і людей.
• Економіка. За вагомі докази того, що представники вищого класу частіше готові вихопити цукерку з дитячого запасу й загалом схильні до неетичної поведінки.
• Хімія. За відкриття, що молочні білки живородних тарганів містять утричі більше енергії, ніж білки коров’ячого молока.
• Медицина. Посмертно — японцю Токудзі Унно за аеродинамічне дослідження під назвою "Як правильно сякатися".
• Біологія. Бразильсько-австралійська команда — за те, що обережно, багаторазово й за різних температур наступала на різні частини отруйних змій, аби з’ясувати, що саме змушує їх укусити людину.
• Фізика. За теоретичні й практичні спроби спроєктувати пісуар, який не розбризкує.
• Технології. За піонерське використання хоботків комарів як надточних сопел для 3D-друку — метод назвали "некродруком".
• Ольфакторика (наука про запахи). За докази того, що немовлята пахнуть для батьків чудово, а от підлітки — вже ні.
• Премія миру. За висновок, що ми цінуємо друзів, які поводяться агресивно з тими, хто нам не подобається.
• Ґрунтознавство. За те, що дослідники закопали 1000 однакових пар спідньої білизни у понад 25 країнах, а через два місяці викопали — щоб оцінити здоров’я ґрунту за швидкістю розкладання тканини.

Легенди Шнобеля: коли жарт стає великою наукою

Найкращий доказ того, що ця премія — не просто кепкування, — історія Андре Гейма. У 2000 році він отримав Шнобелівську премію з фізики за левітацію живої жаби в магнітному полі. А через десять років, у 2010-му, той самий Гейм здобув справжню Нобелівську премію з фізики за відкриття графену. Він і досі лишається єдиною людиною, яка володіє обома нагородами. До речі, ті самі експерименти з магнітною левітацією згодом надихнули розробників на створення дослідницьких установок зі штучно зниженою гравітацією.

Серед інших відомих лауреатів минулих років:

• дослідники, які довели, що вомбати випорожнюються кубиками (2019);
• команда, яка з’ясувала, що майже всі ссавці спорожнюють сечовий міхур приблизно за 21 секунду (2015);
• вчені, які "розділяли" тверезих і сп’янілих хробаків за допомогою хроматографії (2024);
• фізики, які пояснили фізику кремового соусу "качо е пепе" та боротьбу з його грудкуванням (2025);
• команда, яка 350 757 разів підкидала монету й довела, що вона частіше падає тим самим боком, яким починала (2024).

Український слід

Є в історії премії й українська сторінка. У 2009 році Шнобелівську премію з охорони громадського здоров’я отримала лікарка Олена Боднар за винахід бюстгальтера, який за лічені секунди перетворюється на дві захисні маски — "одну, щоб урятувати себе, і одну — для сусіда". Боднар виросла в Україні й свого часу була серед лікарів, які допомагали постраждалим після аварії на Чорнобильській АЕС 1986 року. На церемонії вона демонструвала винахід за допомогою одразу трьох справжніх нобелівських лауреатів.

Чому це важливо

Шнобелівська премія робить те, що часто не вдається серйозній науці, — вона повертає людям цікавість. За смішними заголовками ховаються реальні дослідження про поведінку тварин, фізику рідин, психологію, медицину й екологію. Хтось усміхнеться, побачивши новину про закопану білизну чи хоботки комарів, — а потім раптом зрозуміє, що йдеться про моніторинг здоров’я ґрунтів або нові технології друку.

Саме тому День Шнобелівської премії давно став неофіційним святом усіх, хто вірить: наука може бути суворою й точною і водночас — по-справжньому веселою. Головне — спершу засміятися, а потім подумати.