25-го і 27 квітня на Основній сцені Театру ім. Лесі Українки відбулась прем’єра вистави “Матінка Кураж та її діти”, яку за однойменною п’єсою німецького драматурга Бертольта Брехта поставив відомий український театральний режисер, заслужений діяч мистецтв України Сергій Павлюк.

Це дійсно видатна ПОДІЯ в культурному житті не тільки Кам’янського, а й всієї країни. Бо вистава "Матінка Кураж та її діти" поставлена на такому надзвичайно високому рівні, що може безперечно прикрасити репертуар не тільки театру нашого міста, а й будь-яку столичну театральну сцену. Актори під керівництвом Сергія Павлюка створили вражаючу галерею самих різноманітних яскравих образів. І це стосується не тільки головних героїв, а й тих хто грав другорядні ролі, або просто з’являвся у масовці, навіть не промовляючи жодного слова.

Оскільки я мав можливість бувати за лаштунками театру і протягом певного часу міг спостерігати за роботою над постановкою вистави, то можу визнати, що за цим успіхом стоїть неймовірна складна і віддана робота всього колективу театру. І не тільки акторів, режисера, художників, музикантів оркестру, балету, а ще й реквізиторів, гримерів, костюмерів, декораторів, швейного цеху, столярів, слюсарів, монтувальників сцени та навіть прибиральниць.

Але спостерігати за репетиціями і побачити готову виставу – це зовсім різні речі. Після перегляду ти знаходишся під дуже сильним враженням, намагаєшся усвідомити побачене і пережите, а ще задаєш собі цілу купу самих різноманітних питань.

1.Як у театрі Кам’янського на четвертому році повномасштабної війни наважились поставити таку пронизливу виставу про війну? Для цього дійсно потрібно мати неабияку сміливість, бо чесно кажучи не кожен глядач може прийняти цю тему. Особливо з урахуванням того, що автори вистави вирішили не обходити "гострі кути" і не побоялись зробити ставку на відвертий натуралізм.

2.Що відчувала під час роботи над надзвичайно складною роллю Матусі Кураж актриса Марина Юрченко у якої самої четверо власних дітей? Так пронизливо зіграти втрату своїх дітей на сцені неможливо тільки на одній акторській майстерності. Це все треба пропустити через себе, через свою психіку.

3.Як автори вистави примудрилися так органічно розмістити на одній сцені масштабні декорації з макетом зруйнованого Ірпінського мосту та справжніми автівками і оркестр театру так, що при цьому залишилося ще багато місця для акторів?

4.Як режисер Сергій Павлюк зміг так віртуозно поєднати у своїй виставі трагедію і фарс? Ти можеш відверто посміхатись дивлячись на деякі моменти у першому акту, а у другому вже потайки витираєш сльози, що починають навертатися на очі.

5.Чи не боїться улюбленець глядачів Кам’янського Олег Волощенко, що після так яскраво і натурально зіграної у цій виставі ролі маніяка і вбивці, у театралів міста зміниться до нього відношення?

6.Як режисерові вистави вдалося залишивши оригінальний текст п’єси майже без змін осучаснити його? Алюзії з нашою реальністю у виставі проглядаються дуже чітко, хоча при цьому створюється враження, що це не реальний, а якийсь фантасмагоричний світ. Ти начебто спостерігаєш за якоюсь паралельною реальністю – дуже схожою на нашу, але все ж таки іншою.

7.Як вдалося досягти такого магічного ефекту від використовування світла у виставі?

8.Що відбувалося під сценою, куди протягом вистави стрибали актори і скидали "трупи"?

9.Де знайшли таку велику кількість самих різноманітних предметів реквізиту?

10.Звідкіля у театрі з’явилося таке диво, як Софія Чеботарьова, що зіграла Катрін – німу доньку Матінки Кураж? Високий рівень її гри, ніяк не відповідає її молодому вікові. Це було щось неймовірне.

Всі ці питання самі по собі є безперечним свідоцтвом мого захвату від постановки. Навіть і без відповідей на них.

В антракті і після вистави я спілкувався з кількома глядачами. Всі одноголосно визнавали, що це щось неймовірне, що побачене на сцені вразило їх до глибини душі. Проте деякі чесно зізнавались, що точно не наважаться ще раз прийди на цю виставу, бо вона викликає надто сильні емоції і вони не готові пережити ще один раз подібного потрясіння.

На відміну від них, я точно хочу ще раз (або і не раз) подивитись цю виставу. Подивитись з іншого місця в залі, подивитись з балкона. Подивитись, щоб оцінити деякі технічні моменти, особливості сценографії, нюанси акторської гри і ще якісь речі, на які не звернув уваги через свій емоційний стан.

Є ще один момент, який дуже красномовно вказує на те, як ця вистава вразила всіх присутніх у залі. В кінці вистави глядачі стояли й аплодували мовчки. В залі ніхто не кричав традиційні "Браво!" та "Біс!" Люди просто стояли, мовчали та аплодували. І дали волю своїм почуттям і почали вигукувати схвальні репліки, лише коли актори почали виходити на поклін.