23 вересня згадуємо нашого земляка Семена Данилейка (1927–1981) – поета, чия доля поєднала простоту і велич.
Він народився у мальовничій Петриківці, працював слюсарем на заводі в Дніпродзержинську, але понад усе любив рідну мову та українське слово.

Його поезія лунала зі сторінок газет і збірок, гріла серця читачів і дарувала надію. У непрості часи щира любов до України ставала викликом – Семенові Григоровичу довелося витримати тиск та несправедливість. Та попри всі випробування він залишив світлий поетичний спадок, що й досі промовляє до нас.

Колись у Петриківській школі діяв куточок пам’яті митця, нині ж матеріали про нього зберігаються у місцевому музеї. Ми шануємо його, бо пам’ять – це життя, продовжене в серцях людей.

Я – син землі, яка багато літ
Для нас, людей, цвіте і плодоносить,
Я – син землі, прекрасної, як цвіт
Весняний цвіт, що радощі приносить.
Коли ж на заздрість стомленим вітрам
Злечу на Марс, здолавши далі сині,
Я буду звати матір’ю і там
Неповториму Землю України.

— Семен Данилейко