11 вересня 1963 року у Кам’янському (тоді – Дніпродзержинську) у звичайній робітничій сім’ї народився один з найвідоміших українських футболістів Геннадій Володимирович Литовченко.

У дитинстві грав у футбол у дворі, виділяючись серед однолітків наполегливістю і майстерністю. Мама Геннадія, Віра Михайлівна, пригадувала, що її син з дитинства не розлучався з м’ячем: "Тільки-но почав ходити, а вже за м’ячем тягнувся. Був у нас вдома кольоровий резиновий м’ячик, так він його з рук не відпускав. Він на всіх фотографіях з м’ячем: і в дитячих яслях, і в дитсадку, і в піонерському таборі".

Помітивши, як вправно малий Гена вправляється з м’ячем у дворових футбольних баталіях, старші хлопці відвели його до міської дитячо-юнацької спортивної школи №3. Саме там перший тренер майбутнього чемпіона Іван Михайлович Єрохін, у якого Геннадій займався з 1 по 6 класи школи, поставив Литовченку його знаменитий фірмовий удар.

– Він перевертав догори ногами гімнастичну лаву, і ми повинні були посилати м’яч на такій висоті, щоб він застрявав в цій лавці. Акцент робився на правильній постановці стопи в момент удару і точності. А сила – вона прийшла з роками. Скажу вам, це дуже підступний для воротарів удар: м’яч стелиться на дуже незручній для прийому висоті, – розказував пізніше Геннадій Литовченко.

Цікаво, що у своєму дворі хлопець здебільшого грав у футбол старими волейбольними м’ячами на шнурівці, які Геннадію віддавав тренер з волейболу, який жив з ним в одному будинку. В радянські часи тренерам, щоб списати старі і отримати нові м’ячі, треба було показати, що вони прийшли в повну непридатність. Ось Геннадій з друзями й остаточно "добивали" їх у дворовому майданчику, а потім повертали сусіду-тренеру.

У 13 років Геннадія запросили до знаменитої тоді футбольної школи "Дніпро-75". Перспективного хлопчину на жеківських змаганнях примітив найкращий дитячий тренер Дніпропетровська – Ігор Леонтійович Вітрогонов.

Щоб мати можливість займатись у цій легендарній футбольній школі,  Литовченко щодня прокидався о п’ятій ранку та їздив до обласного центру на електричці. Саме там у школі "Дніпро-75" Геннадій не тільки розкрив свій футбольний талант, а ще й  познайомився з Олегом Протасовим, з яким багато років потому разом грав у різних клубах і збірній команді.  Дует Литовченко–Протасов був досить ефективним у футболі та одним з найулюбленіших в українських вболівальників.

Свою професійну футбольну кар’єру Литовченко розпочав саме у Дніпродзержинську. У 1980 році через велику конкуренцію його відправили  назад у рідне місто, і Литовченко два матчі провів за кам’янський "Металург" у Другій союзній лізі.  Проте коли "Дніпро" під керівництвом Віктора Лукашенка повернулося до Вищої ліги, то перспективного гравця знову забрали до Дніпропетровська. В основному складі "Дніпра" Геннадій Литовченко дебютував 1981 року, а свій перший гол у вищій лізі забив у ворота "Кубані". Одночасно виступав у складі юнацької збірної СРСР.

У 1983 році у складі команди "Дніпро" став чемпіоном країни. У вирішальному матчі останнього туру проти "Спартака" був одним із найкращих на полі – з його передач було забито 2 з 4 м’ячів "Дніпра". У 1984 році визнаний найкращим футболістом СРСР. Тоді ж 21-річному Литовченку його товариші по "Дніпру" довірили капітанську пов’язку.

Чотири роки Геннадій був капітаном "Дніпра". Саме навколо нього та Олега Протасова будувалася вся гра дніпропетровців у середині 80-х років. Всього за сім сезонів у "Дніпрі" (1981–1987) Литовченко у 213 матчах чемпіонату Союзу, Кубка СРСР та єврокубків забив 49 м’ячів, що для хавбека, на позиції якого грав Геннадій, є дуже гарним результатом.

У 1988 році Геннадій Литовченко разом з Олегом Протасовим переходять до найкращого клубу України – київського "Динамо". З одного боку друзі вважали, що вже переросли рівень "Дніпра" і можуть грати у більш класній та титулованій команді, а з іншого їм натякнули спортивні функціонери республіки: якщо вони не продовжать свою кар’єру в "Динамо", то можуть опинитись в армії.

Протягом трьох сезонів Литовченко впевнено грав у основному складі киян, стабільно забивав та був одним із лідерів за гольовими передачами. Разом із командою він був творцем "золотого дубля" 1990 року – став чемпіоном СРСР (відіграв усі матчі чемпіонату) і володарем Кубка СРСР (автор одного з 6-ти голів киян у фіналі). Крім того, за опитуваннями газети "Голос України" був визнаний найкращим футболістом УРСР.

У 1990 році Литовченко поїхав грати в "Олімпіакос" і успішно виступав у цьому відомому грецькому клубі протягом трьох років. Влітку 1993 року повернувся на Україну і рік відіграв у клубі 2-ї ліги "Бориспіль". У 1994 році грав в австрійській команді "Адміра Ваккер", пробував грати у кіпрському клубі АЕЛ, але старі травми не дали футболістові закінчити сезон.

Доволі успішно виступав Литовченко й у складі збірної СРСР, де зіграв 57 матчів і забив 14 голів. Серед своїх найкращих ігор називає матчі Чемпіонату Європи 1988 року, коли збірна тріумфально дійшла до фіналу і мала всі шанси стати Чемпіоном, але футбольна фортуна одвернулась тоді від наших гравців.

За збірну України Геннадій Литовченко зіграв лише 4 матчі. Дебютував 16 жовтня 1993 року в товариському матчі зі збірною США. Свій останній матч за збірну України як її капітан Литовченко провів 13 листопада 1994 року проти збірної Естонії під час відбіркового турніру чемпіонату Європи. Українські футболісти тоді перемогли з рахунком 3:0.

Після завершення кар’єри гравця працював тренером у різних українських клубах: ЦСКА (Київ), "Кривбас", "Динамо" (Київ), "Металіст", ФК "Харків". Найдовше як тренер пропрацював із молодіжною збірною України. У 2006 році збірна України (U-21) на чолі з Олексієм Михайличенком та Геннадієм Литовченком дійшла до фіналу чемпіонату Європи, де поступилася Нідерландам.

Останніми роками Геннадій Литовченко працює тренером у футбольному клубі "Полісся" з Житомира, де є першим помічником головного тренера Юрія Калитвинцева.

Раніше ми повідомляли:

• Один із найвидатніших українських бандуристів жив і працював у Кам’янському