Недавно ми вже згадували про мозаїчне панно, що ним оздоблено один з будинків на проспекті Тараса Шевченка. Та не менш цікавим виявилось і минуле самої будівлі, в якому яскраво відобразилася історія міста й країни загалом. Дальшою інформацією поділився з нами кам’янський старожил і краєзнавець Віталій Шрамко.

Історія забудови району

Отже, будинок був зведений на початку тридцятих років разом з іншими 14-ма будинками тогочасної Комунарної вулиці (окрім пізніших №10 і №10А) за наказом директора металургійного заводу Йосипа Манаєнкова, коли частину Нижньої колонії зносили під аглофабрику.

Усі 14 будинків спорудили методом народного будівництва за участю всіх майбутніх мешканців кожного з них: через багато років, у вісімдесяті, таку практику буде відроджено у вигляді МЖК – молодіжних житлових комплексів.

Будівельникам видавали зі складу матеріали, за кожним будинком був закріплений виконроб із кресленнями, й працівники заводу після робочої зміни брали участь у будівництві – бригадами-"комунами", звідси й пішла назва вулиці Комунарної.

Будинок для тимчасового проживання

Той будинок, про який іде мова, колись був двоповерховим і значився по Комунарній, 13. А після того, як у 1955 році поряд на вулиці Сировця, нинішньому проспекті Тараса Шевченка, було збудовано великий житловий будинок комбінату виробничих підприємств (№ 42), його віднесли до цієї ж вулиці під номером 44.

Слугував він будинком для переселенців, і тоді це слово мало значення, докорінно відмінне від нинішнього. Річ у тім, що в ЖЕКів існували плани капітальних ремонтів кожного житлового будинку: столярні роботи, шпаклівка і побілка стін, шпаклівка і фарбування вікон, дверей та підлог. У повоєнні часи такі ремонти виконувалися через кожні п’ять років, із середини 50-х – через кожні сім, а в 60-ті було проведено останній ремонт із попередженням про їх скасування.

Якщо квартири мали дві або більше кімнат, мешканці вивільняли для ремонту одну з них. А ті родини, які мешкали в однокімнатних квартирах або за ущільненням, тимчасово перебиралися до цього будинку. Будинок переселенців мав однокімнатні, як у гуртожитку, квартири та спільні кухні. Вода була у дворі з колонки, туалет дерев’яний і так само надворі. Лише в шістдесяті роки під час ремонту будинок газифікували, провели воду й каналізацію.

Постійні мешканці та реконструкція

Наприкінці 60-х, коли припинилися капремонти, будинок віднесли до міського житлоуправління й заселили постійними мешканцями, які мали потребу в житлі. Проте родини там довго не затримувалися: спільні кухні й туалети, по одній "зручності" на чотири сім’ї, постійні сварки та бійки, вічні скарги до ЖЕКу та міськвиконкому.

Згодом цей будинок-барак придбав трест "Дніпродомнаремонт" для своїх працівників. Було виконано перепланування, надбудовано третій поверх, влаштовано не лише одно-, але й дво- та трикімнатні квартири з окремими кухнями й туалетами. Більшість квартир отримали лоджії. Упорядкували й довколишню територію, а у дворі облаштували дитячий майданчик. Унаслідок цієї реконструкції (за наявним документом, її провели в 1982 році) будинок і набув свого звичного нинішнім містянам вигляду.

Вулиця ж Комунарна – попри те, що дістала назву від робітничих бригад-комун, а не від більшовицьких загонів комунарів, – за новітніх часів уже двічі змінила своє ім’я: в 2016 році її перейменували на честь Йосипа Манаєнкова, а у 2024 – перехрестили в Архітектурну.