У січневому випуску серії «Романи й повісті» 1968 року вперше побачив світ «Собор» Олеся Гончара – потужний публіцистичний твір, якому автор надав форми соцреалістичного роману.

Ця найвідоміша книга письменника стала й найвідомішим «дніпродзержинським» текстом в українській літературі. Хоч автор і подав тут узагальнений портрет трьох придніпровських міст – Дніпропетровська, Дніпродзержинська й Новомосковська, – увесь твір пронизаний місцевими реаліями. А прототипами деяких героїв стали працівники Дніпровського металургійного заводу, з якими Олесь Гончар спілкувався в процесі роботи над книгою.

Проте за свій національний дух та правдивий показ тогочасної дійсності роман був підданий згори масштабній наклепницькій кампанії, вилучався з книжкових полиць і замовчувався. Зокрема, однією з наскрізних тем «Собору» виступили екологічні проблеми міста, які вже тоді набули катастрофічного характеру.

Ось як згадував про них краєзнавець Ігор Вікторович Подзерко в книзі «Мой город» (2011):

«Начало шестидесятых годов прошлого столетия было «черной» порой в экологии Днепродзержинска. «Черной» в прямом смысле – это черный дым, вырывавшийся из труб производственных предприятий.

Днепродзержинцы не знали, что такое белый снег зимой – он чернел прямо на глазах от копоти и графита, серел от цементной пыли, краснел от мартеновского дыма, даже желтел от ядовитых «помаранчовых» «лисьих хвостов», вырывающихся из тонких труб АТЗ и ПХЗ.

Городская земля теряла качество плодородия, превращаясь в золу, и на цветочные клумбы приходилось привозить свежую землю.

Днепр тоже не пожалели заводские сточные воды, а ядовитые «залповые» сбросы массово губили рыбу».

Забруднення довкілля в небачених доти масштабах стало наслідком неабиякого зростання промислової потужності міста, його відроджених після війни, оновлюваних і розбудовуваних підприємств. Повернімося до спадщини Олеся Гончара і звернімо увагу на явище, згадане на сторінках «Собору» щонайменше тричі:

«Ще далі в нагірній частині міста азотнотуковий випускає іржаво-руді лисячі хвости, отруює небо. Кажуть, як іде дощ, оті руді дими його, змішуючись з дощовою дистильованою водою, утворюють азотну кислоту, той дощ наскрізь пропалює на деревах листя зелене…».

«Чи, може, уві сні бачить [студент Микола Баглай] місто своє без сажі, без хмаровища рудих заводських димів, що ними, певне, й сьогодні окутає Зачіплянку, бо «лисячі хвости» азотнотукового повернулися, розпушилися в цей бік».

«Дим отой, червоний, залізний, – то ж ваш? І коксохімівський смердючий… І азотнотуковий, що й листя на деревах від нього жовтіє… Ваші це все, ваші вдосконалення, так само, як і води з кислотами, що від них риба в Дніпрі одразу пузом догори… По двадцять та по тридцять тисяч відвалюють, а що з того? Кому той штраф дошкуляє? З одної державної кишені вийняв, у другу поклав…» [це вже думки іншого персонажа книги – старого металурга й колишнього махновця Ягора Катратого].

За спогадами кам’янчан, ці «лисячі хвости» справляли незабутнє враження на гостей міста. Що ж вони являли собою? Дізнаймося про це зі статті завідувача нештатного відділу Баглійського райкому партії О. Федорова «Хай зникнуть «лисячі хвости» на голубому небі» в газеті «Дзержинець» від 21 січня 1962 року:

«Жителі міста ось уже кілька років бачать «лисячі хвости» на голубому небі. Це викиди окислів азоту з димарів азотнотукового заводу. А жителі соцмістечка не лише бачать, а й відчувають, як під час туману краплини азотної кислоти щипають обличчя і руки.

За скромними підрахунками працівників азотнотукового заводу, кожної доби, разом з іншими газами, в повітря викидається не менше 20 тонн азоту. Іншими словами на вітер ідуть тисячі карбованців».

Автор газетної публікації зауважував: витрати на ліквідацію «лисячих хвостів» могли б давно окупитися за рахунок уловлювання потрібних заводу речовин, і повітря було б чистим, – але керівництву заводу легше викидати окисли азоту і забруднювати повітря, ніж подумати, як цього не робити. Цілком суголосно думкам гончарівського персонажа.

Давно пішли в минуле «лисячі хвости», незрівнянно зменшився й промисловий потенціал міста, але проблеми забруднення довкілля лишилися. А про Олеся Гончара нині в Кам’янському нагадує вулиця його імені. Простягається вона в Соцмісті на південній околиці житлової забудови азотнотукового заводу, враження від якого письменник увічнив у найвідомішому своєму творі.